Зачинене вікно. Дереворит
Із контурами сірого пейзажу.
І шахівниця вимощених плит.
І гнізда ватри, схожої на сажу.
І чорна туга… Лину крізь вікно,
Як птах із неба — коміть головою,—
Мій світ — екран безмовного кіно,
Обрамлений печаллю світовою.
Я сам-один. Закутаний в халат.
Магнітні бурі. Ліки. Лейкоцити.
І сіре тло — ні буднів і ні свят,
Не доберу, як тугу пережити.
Тікаю в думи — виходу нема,
Тікаю в давні спомини — в неспокій
І з туги сам на себе крадькома
Дивлюсь як на приреченого — збоку.
Не повертаю навіть голови,
Дивлюсь на себе в профіль — як
сторонній,
Стою, сховавши в довгі рукави
Закляклий трепет рук на підвіконні.
І так щодня, однісінький як перст,
В тужбі, що душу їсть несамовито,
Я бачу лиш різьбу деревориту
І це вікно — із рамою навхрест.
Читайте далі – Гірка зоря
