Де ти, хато бабина стріхата?
Де твій бовдур в сажі, чи димар,
що курівся димом волохатим
до осінніх чи зимових хмар?
Де ти, хато, польовий причілку,
в жовту глину вмазане вікно,
у яке ясна вербова гілка,
наче пташка, билася давно?
Де ти, хато, де поріг дубовий,
що лежав, нікуди не спішив,
до якого місяця підкову
я, на жаль, в дитинстві не прибив?
Де ти, хато з вогняною піччю,
що завжди ділилася добром,
що всміхалась золотим обличчям,
материнським гріючи теплом?
Там колись цвіла моя голівка
пелюстками радощів і мрій…
Де ти, хато, глиняна долівко,
дерев’яний сволок угорі?..
Читайте далі – Ніч прилітає надвечір
